Альфред Нобель 
(1833 - 1896)

Після оголошення заповіту в залі запанувала напружена тиша. Родичі великого винахідника, одного з найбагатших людей на планеті, марно намагалися зберегти самовладання. Мовчання порушив невисокий пан у чорному сюртуку ("Зведений брат покійного, промисловець, проживає у Фінляндії", - легко пригадав Арвін), що викрикнув: "Це нечувано!" і рішуче вийшов геть. За ним потягнулися інші. Коли зал спорожнів, нотаріус дістав листок і знову уважно перечитав текст, прикидаючи подумки, на підставі чого спадкоємці могли б заперечити заповіт, - а в тім, що саме так вони і вчинять, бувалий юрист не сумнівався ..

"Усе моє рухоме й нерухоме майно, - писав Нобель, - повинно бути обернене моїми повіреними в ліквідні цінності, а зібраний у такий спосіб капітал поміщений у надійний банк. Ці кошти повинні належати фонду, який щорічно буде вручати доходи від них у вигляді премій тим, хто протягом минулого року вніс найістотніший внесок в науку, літературу чи справу миру і чия діяльність принесла найбільшу користь людству". Суму доходу необхідно було розділити на п'ять частин, і кожну з них у вигляді премії щорічно присуджувати кращим вченим в галузі фізики, хімії, медицини й літератури, а також найвидатнішим миротворцям. Здобувачем премії, що незабаром весь світ стане називати Нобелівською, міг стати кожний - національна чи расова приналежність документом не обмовлялася.

Арвін в черговий раз заглянув у довідку, що додавалася: за найскромнішими підрахунками вартість майна Нобеля оцінювалася в 33233792 шведські крони (приблизно шістдесят два мільйони фунтів стерлінгів за нинішнім курсом), і всі ці гроші передавалися на створення фонду! Спадкоємцям залишалася дірка від бублика - приблизно два мільйони на всіх. Зовсім дрібниці, з огляду на кількість претендентів: родичі, слуги, колишні коханки, зрештою.

Досвідчений нотаріус відчував, що проблеми тільки починаються, - і не помилився. Після оголошення заповіту вибухнув скандал. Частина спадкоємців висловила протест, а газети збвинуватили Нобеля у відсутності патріотизму - як можна було зневажити інтереси країни і власної родини в угоду сумнівним ідеям пацифізму! Навіть шведський король Оскар II, явно роздратований тим, що гігантський капітал марно пропав, привселюдно заявив, що на Нобеля вплинули "ці фанатики миру", - звичайно, було б куди краще, якби знамениті збройні заводи дісталися шведському урядові. Але головна складність полягала в тому, що майно Альфреда було розкидано по всьому світу: маєток у Ніцці, будинок у Парижі, незліченні майстерні, фабрики й лабораторії у Фінляндії, Росії, Німеччині, Італії, Англії... Для виконання волі покійного наспіх сколотили цілу групу стряпчих, що збившись з ніг, моталися по світу, намагаючись продати майно без зайвих бюрократичних зволікань. Становище погіршувалося тим, що ще за життя Нобель встиг зіпсувати відносини з багатьма урядами. У Франції, наприклад, винахідника динаміту взагалі вважали військовим шпигуном і після смерті обклали його майно такими податками, що повіреним довелося чимало попрацювати, щоб продати всю нерухомість, а потім перевезти гроші у Швецію. Вирішили переправляти їх готівкою - пакети з грішми таємно завантажили у звичайний кеб. Зверху видерся Арвін - він вирішив особисто очолити операцію. У газетах тоді тільки і писали, що про анархистів-динамітчиків, що грабують банківські фургони, так що Арвін озброївся важким револьвером і в результаті ледве не продірявив голову хлопчиську-газетяреві, що спритно застрибнув на підніжку, аби запропонувати мсьє свіжий номер.

Тим часом спадкоємці люто намагалися заперечити волю покійного, затіваючи все нові й нові процеси в судах Стокгольма, Лондона, Парижа й Берліна. Незапобачливий Альфред навіть не порахував за потрібне завірити свій заповіт у нотаріуса - чим не привід відсудити мільйони! До хору обурених голосів зненацька приєдналися і вчені: відомий віденський математик виступив з гнівною промовою, запитуючи, чому в список Нобеля не потрапила його наука, і вимагав внести в заповіт необхідні зміни, для того щоб колеги теж могли одержувати премії. Виключення математики і справді виглядало дивним... але тільки не для тих, кому була відома давня любовна історія, що назавжди розбила серце Альфреда Нобеля.

...Вони вже годину гуляли парком - юний швед і молода датчанка. Десь вдалечині лунали жваві голоси - по четвергах у петербурзькому будинку мадам Дезрі збиралися іноземці, що знайшли притулок в Росії. Альфред приїхав у Північну Пальміру разом з батьком, Ганна ж народилася тут - її батька, відомого датського судопромисловця, колись запросив на службу сам Петро I. Невисока, граційна, жива - коли Альфред вперше побачив Ганну, йому здалося, що всі любовні вірші були написані про неї, тільки про неї. Петрарка, Шеллі, Ґете - обшарпані книжки, які він брав з собою в кожну поїздку, тепер здавалися непотрібними, адже поруч є та, чари якої не взмозі виразити найзахопленіші сонети. Ганна, втім, до кавалера подібних почуттів не мала - Альфред зовсім не був схожим на байронічного красеня її снів. Він, звичайно, чарівний меланхолік і чудово читає вірші, але, кволість і блідість привабливі до відомих меж. (Альфред й справді не відрізнявся здоров'ям - сухотний колір обличчя він мав від природи, і білилами, подібно записним модникам, йому користуватися не доводилося.) Але з іншого боку, він був прекрасним співрозмовником - у свій час тато вирішив, що краща освіта для сина - тривала подорож, і в свої сімнадцять Альфред вже об'їздив усю Європу і навіть побував в Америці. "Океан мене розчарував, - говорив він нудьгуючим голосом. - Мені він уявлявся набагато більшим", і захоплена Ганна принадно нахиляла голівку, поглядаючи з-під вій у його бік. Віршами вона була особливо задоволена матінка ховала від неї і Шеллі, і Байрона, справедливо думаючи, що ці "пристрасті фатальні" остаточно задурять голову її юній дочці. Іноді, тремтячи від хвилювання, Альфред брав Ганну за руку, палко говорячи що-небудь на зразок: "Усі чесноти світу мерхнуть перед вашою красою", і задоволена дівчина - о диво! - не відсмикувала руку. А потім поверталася до себе, розсіяно міркуючи - а чи не закохалася вона?

Для Альфреда дні проходили немов у тумані. Він із нетерпінням чекав на четвер, в інші ж дні складав мадригали. Через кілька місяців, остаточно втративши голову, він вже марив про сімейне щастя, забувши про своє рішення вчитися й допомагати батькові: "Одружитися, неодмінно, негайно, - і присвятити себе мистецтву, літературі, театру. Що може бути прекрасніше?.." Слухаючи ці визнання, брат Людвіг лише хитав головою. Однак всі мрії зруйнувалися...

На ставного красеня Франца Лемаржа Альфред спочатку не звернув уваги - в будинку графині бувало багато народу. Але побачивши, які погляди кидає на нього Ганна, не на жарт схвилювався. Франц сипав люб'язностями і переказував останні плітки австрійського двору - його батько служив там, поки його не направили в Петербург по дипломатичній лінії. Альфред ненавидів таких вискочок усім серцем - відомо, як ці великосвітські фати уміють задурити голови недосвідченим дівчатам. Та й по службі вони завжди досягають успіхів, а достойні люди животіють у безвісності. Альфред старався щосили, розповідав Ганні найцікавіші історії, які тільки знав, але все марно - з будь-якого приводу вона залишала його й ішла слухати Франца.

Усе вирішилося на день ангела. Лемарж був в ударі: сипав жартами, танцював, пив шампанське. На Альфреда ж насунула одна з його звичайних депресій - та темна хвиля, за якою вже не розрізняєш людей та предмети і хочеться лише сховатися в кутку і завмерти назавжди. Але безжалісна доля підготувала йому ще одне випробування: Лемаржеві раптом захотілося ближче познайомитися із сором язливим суперником. "Як ви ставитеся до математики? - запитав він, підходячи з келихом шампанського. - Чи не правда, що в природничих науках має тепер розбиратися кожен чоловік?" Альфред помітно напружився і гордо відповів, що його батько - відомий натураліст і промисловець, а сам він вивчав зазначені науки в найкращих вчителів. "О, невже? - удавано здивувався Франц. - То, напквно, ви зможете вирішити оце?" він накидав на серветці якусь формулу. Нобель незграбним рухом підсунув серветку до себе: у голові стрибали формули, квадратні корені, але задача ніяк не розв язувалася. Вдосталь насолодившись сум'яттям Альфреда, Лемарж кількома легкими розчерками завершив побудову. "У цьому немає нічого дивного, і мсьє Нобелю нема чого соромитися, - оголосив він оточуючим. Адже я збираюся вступати до університету за математичним розрядом, зате з Альфреда, думаю, вийде чудовий літератор".

Весілля Ганни Дезрі й Франца Лемаржа шуміло на весь Петербург. Нобелі теж були запрошені, але Альфред відмігся хворобою. Повернувшись, рідні дійсно знайшли його в найтяжкій гарячці, а на підлозі поруч з ліжком біліли листки з щойно написаною поемою - щось про померлу кохану, білий саван і запах зів'ялих троянд. Майже тиждень Альфред не приходив до тями, і батько, покинувши справи, добу безперервно сидів біля ліжка сина, проклинаючи і датських красунь, і Петербург, і ці дитячі романи, хай їм біс.

Утім, чогось подібного, якої-небудь мерзенної й несподіваної неприємності Еммануїл Нобель очікував давно - занадто вже добре йшли справи. Тікаючи зі Стокгольма від розлютованих кредиторів, він й уявити собі не міг, що його справи в Росії підуть настільки успішно. У задушливій каюті порома "Євле-Турку" Еммануїл із жахом уявляв, що чекає на нього в далекій засніженій країні. Налагоджений бізнес, перший у Швеції каучуковий завод, міцні зв'язки і репутація надійного комерсанта - усе це безповоротно пропало, коли від випадкової іскри зайнявся двоповерховий маєток Нобелів на тихій стокгольмській вулиці. У вогні загинули гроші, облігації, незліченні патенти. Еммануїл Нобель із дружиною і трьома синами опинився на вулиці, майно довелося спішно розпродати. Справа всього життя перетворилося в порох у найбуквальнішому сенсі. Попереду замаячніла загроза боргової ями, і Нобель прийняв рішення: спробувати щастя в Росії. Дружину з дітьми він залишив у Стокгольмі, пообіцявши викликати до себе, як тільки налагодяться справи. На ті убогі кошти, що вдалося позичити в друзів і родичів, Анрієтта відкрила маленьку зелену крамницю, і, щоб хоч якось звести кінці з кінцями, два старші сини, Людвіг і Рудольф, торгували на розі сірниками, немов герої казок Андерсена. Альфредові на той час ледь виповнився рік - тридцять років потому він запевняв, що пам'ятає пожежу в найдрібніших подробицях: полум'я, жовтогарячі іскри й батько, якого утримують двоє дужих пожежних, щоб він не кинувся у вогонь.

Через кілька років Еммануїл цілком розрахувався з усіма кредиторами. Він придбав маєток у центрі Петербурга і викликав до себе родину. Росії прийшло до вподоби все: і розроблена їм система водяного опалення, і досвід у верстатобудуванні, і головний його винахід - "заряд пороху, розміщений в металевому корпусі", чи попросту міна. Він налагодив випуск шпал, рушниць і кораблів з паровим двигуном - Нобеля навіть нагородили спеціальною Імператорською золотою медаллю за "старанність й дух взаємодопомоги". Але після голосного весілля Ганни Дезрі й Франца Лемаржа на "Ливарних заводах і в металургійних цехах Нобеля" панував переполох: хазяїн, завжди такий пунктуальний і в їдливий, не з'являвся вже тиждень, і навіть тепер, на регулярних зборах керуючих, його крісло пустувало... Еммануїлові було не до них: він сидів у кімнаті сина і читав записку, що Альфред написав, ледь оправившись від хвороби. "Відсьогодні, - почерк був ще нечітким, рядки стрибали, - я більше не маю потреби в радостях юрби і починаю вивчати велику книгу природи, щоб зрозуміти те, що в ній написано, і витягти з неї спосіб, який міг би вилікувати мій біль". Сам Альфред, загорнувшись у ковдру, мовчки спостерігав за реакцією батька. Еммануїл дочитав до кінця, помовчав і рубанув долонею повітря: "Тобто ти хочеш довести цьому паркетному прищу, що він і мізинця твого не коштує?" - у юності Нобель-старший служив матросом. Альфред кивнув: "Стати винахідником. Найзнаменитішим. Обійти всіх у природничих науках. Щоб про мене дізнався весь світ". І ледь тихіше додав: "І тоді вона покається, але буде пізно".

Битва почалася. Батько найняв Альфредові кращих викладачів з фізики та хімії, і син займався так ретельно, що вчителі тільки диву давалися. Альфред їздив на стажування до знаменитих європейських професорів і незабаром став відмінним хіміком. Еммануїл ділився з ним найтаємнішим: "Замінник пороху - от ідея, що може принести мільйони. Порох дорогий, незручний, легко мокне. Той, хто придумає, чим його замінити, прославить себе на століття. Уже є цікаві наробітки - чи чув ти про нітрогліцерин?"

Зрозуміло, Альфред чув. Звичайна історія - хтось випадково підігрів суміш сірчаної й азотної кислот, і пробірка вибухнула. Потім інший дивак - Асканіо Собреро з Італії - додав у цю ж суміш трохи гліцерину, назвав речовину нітрогліцерином і тепер сам не знає, що з ним робити. Чому Господь посилає великі ідеї таким ідіотам? Адже це і є той самий замінник пороху, потрібно тільки поекспериментувати із пропорціями - і проблему вирішено. А Собреро не знайшов нічого кращого, як прописувати нітрогліцерин сердечникам - "патентований засіб, по дві краплі на склянку води для полегшення приступів". Що ж, сам винyий, коли Нобель доведе до кінця свої досвіди, про Собреро вже ніхто не згадає.

...Роздався оглушливий вибух - і в небо зметнувся могутній стовп води, а робітники, що поспішали на завод, з переляку повалилися на землю. "Цей мій новий винахід нітрогліцерин Нобеля! - гордо оголосив Альфред братам, що стояли трохи віддалік. - Він був у маленькій пробірці, а порох - у великій. Підпалюєш, і... бу-ум! - Альфред задоволено поглядав на Рудольфа і Людвіга. - Я вже послав заявку в патентне бюро". Ім'я Асканіо Собреро в заявці не згадувалося.

Про новий "нітрогліцерин Нобеля" дійсно заговорив увесь світ. Фабрики з його виробництва відкривалися всюди: Альфред прагнув якнайшвидше завоювати світовий ринок. Він проводив рекламні кампанії у пресі і підкуповував потрібних чиновників, замовчуючи, однак, при цьому, що технологія виробництва нітрогліцерину їм ще не до кінця розроблена, а про його властивості взагалі мало що відомо. Про техніку безпеки і говорити не доводилося: нітрогліцерин, здатний рознести цілу скелю, перевозили у звичайних скляних пляшках чи залізних бідонах... Результати не примусили себе чекати.

3 вересня 1864 року Стокгольм потряс могутній вибух. Сто кілограмів нітрогліцерину, що чекали відправлення на новій фабриці братів Нобель, перетворили будинок на руїни і поховали під уламками всіх робітників. Нажахані шведські газети писали: "Там не було трупів, тільки купа м'яса й кісток". Альфред відбувся легкими ранами на обличчі, але найстрашніша звістка очікувала на нього попереду: під час катастрофи разом із робітниками загинув його молодший брат Еміль, який приїхав на канікули до рідних. Коли батькові повідомили про те, що трапилося,, він кілька хвилин мовчав, потім смикнув головою, немов збираючись щось сказати, і ніяково завалився в крісло: старого розбив параліч. Довгих вісім років він проведе не встаючи з ліжка, і щоранку доглядальниця буде виносити з його кімнати стоси акуратних олівцевих начерків. Милі сільські пейзажі, тихі вулиці, морські види - їх можна було б продавати в сувенірних крамницях з написом "Зі Швеції з любов'ю", якби не одна обставина - на передньому плані кожного малюнка з разючою точністю були зображені вибухи, зруйновані будинки й міни-каракатиці.

Ще кілька нещасних випадків - і виробництво нітрогліцерину в більшості країн заборонили. Альфред намагався якось виправити ситуацію, але марно. Вибору не залишалося: довелося засісти в лабораторії, і через деякий час на світ з'явився динаміт - сухий, негорючий, котрий вибухав тільки за певних умов. Справи знову пішли в гору: Нобель переїхав до Парижу, купив маєток на Малахов-Авеню і навіть став з'являтися у світських салонах. Утім, невисокий пан з завжди незадоволеним виразом обличчя і дивними жартами не мав великого успіху у дам, зате заслужив репутацію екстравагантного дивака: тільки він міг витратити безцінні хвилини аудієнції у короля на те, щоб переконати його в необхідності створення інституту самогубств. "Уявіть собі, Ваша Величність, - говорив він, трохи ґрасуючи. Маєток на березі моря, оркестр з найкращих музикантів, і останні хвилини нещасних перетворяться на справжнє блаженство - коньяк, сигари, Шопен, ну і миш'як під кінець". Слова "блаженна смерть" він вимовляв з виглядом гурмана, який очікує на улюблену страву, і монарх дивився на нього з легким переляком: що діється в душі цього багатія? Але й королівської фантазії не вистачило б, щоб уявити ті страждання, що відчував Альфред Нобель у своєму розкішному будинку на Малахов-Авеню.

...Альфред відкриває очі і визначає, що лежить у цілковитій темряві. Руки складено на груди, у ніс б'є нестерпний запах цвілі і сирої землі. Ящик, забитий ящик і жахливий холод! Він упирається руками в кришку, але вона не піддається, він кричить, кличе на допомогу, відчуваючи, що задихається, - і прокидається в холодному поті...

Цей кошмар переслідував його постійно - з тих самих пір, як рідний дядько розповів страшну історію про російського письменника Гоголя, якого поховали живим. "Летаргічний сон! - Дядько трагічно завмирав і піднімав вгору вказівний палець. - Заснув у постелі, а прокинувся в труні". Страх увійшов у самотнє життя Нобеля нечутно, немов примара, - Альфред чомусь вирішив, що його шлях закінчиться саме так: могильним холодом і задухою в тісному пеклі. Довідавшись про страждання свого пацієнта, сімейний доктор Нобелів прописав сильне снодійне, але, ледь завагавшись, помітив: "Снодійне не усуне причину. Вся справа в нервах - ви занадто багато працюєте і до того ж не знаходите заспокоєння в особистому житті. Спробуйте відпочити, розвіятися. Заведіть коханку, зрештою!" Прийшовши додому, Альфред поставив перед собою коробочку зі снодійним і глибоко задумався.

Три дні потому у віденській газеті "Neue Freie Presse" з'явилося скромне оголошення: "Пан середнього віку, багатий і забезпечений, шукає компаньйонку, що володіє англійською й французькою мовами і могла б виконувати роль секретаря". Коханка - це так вульгарно, Нобель же шукав рідну душу. Через три тижні за зазначеною адресою відгукнулася тридцятитрьохрічна графиня Берта Кінскі, а ще через місяць, після жвавого листування, Нобель вислав їй гроші на дорогу до Парижа.

Вони їхали в колясці Булонським лісом - кращого екіпажу не було у всьому Парижі, і парочки, що гуляли, з цікавістю дивилися вслід. Нобель жартував, був галантним, і навіть вічна маска меланхолії зникла з його обличчя - жива балакуча Берта йому явно подобалася. Графиня Кінскі з цікавістю поглядала на свого нового знайомого: вона чекала побачити дратівливого старого, а Нобель виявився милим паном із чорною борідкою. Відгукнутися на подібне оголошення означало зневажити всіма правилами пристойностей, але що залишалося робити графині? Рід її колись був знатний, але з тих пір минуло чимало років, і бідність украй доконала родину. Після довгих роздумів Берта вирішила піти працювати (скандальний учинок для молодої аристократки), влаштувалася вихователькою в будинок баронеси фон Зутнер і... зненацька закохалася у власного вихованця, що був молодше її на п'ятнадцять років! Їхній зв'язок тривав два роки, але все таємне стає явним. Довідавшись про двох голубків, баронеса ледве із глузду не з їхала: вона бажала своєму синові зовсім іншої долі. Кількома днями пізніше на очі баронесі потрапив свіжий номер "Neue Freie Presse", і долю Берти було вирішено.

...Вони розмовляли, їздили до театру, і Нобель все більше переймався симпатією до графині. Думки, спостереження, улюблені поети - все збігалося, помилитися було неможливо: ця жінка призначена йому долею. Звичайно манірний і болісно соромливий, Нобель перетворювався на очах - присилав з відряджень величезні букети орхідей, а наприкінці надзвичайно ніжних листів признавався, що не може жити без неї. Одного разу, повернувшись з особливо тривалої поїздки, він прямо запитав, чи вільне її серце.

Берта відповіла відмовою.

Вислухавши історію нещасливого кохання сімнадцятилітнього хлопчика і досвідченої жінки, Нобель спочатку сторопів, однак швидко опанував себе і заходився ласкаво втішати Берту: "Ви змінили оточення - чудово. Час лікує - незабаром ви обидва забудете цю історію". Але всередині все клекотало: чому його життя постійно перетворюється на дешевий фарс?! Малолітній шмаркач, закохана вчителька і довірливий простак-багатій - відмінний сюжет для водевілю, чорт би її забрав. Утім, він не втрачав надії: час і справді лікує, потрібно лише дещиця терпіння і ніжності, бути поруч, стати вірним другом, а там - і вірним чоловіком. Вирушаючи у чергове відрядження, Нобель послав графині невелику папку. Там були начерки нового інтер'єра в будинку на Малахов-Авеню. Берті в ньому виділялися три розкішні кімнати: будуар у ніжно-блакитних тонах, невелика кімнатка для відпочинку з бібліотекою і грамофоном і строгий кабінет, облицьований дубом. "До мого приїзду усе буде готове", - говорила записка, вкладена в папку.

Коли Нобель повернувся, Берти вже не було. У листі, що був залишений у дворецького, вона молила простити її й не гніватися. Щоб не почувати себе зобов'язаною Нобелю, графиня продала частину фамільних коштовностей, щоб оплатити зворотну дорогу.

Світ знову руйнувався. Золота клітка спорожніла. Принижений, роздавлений, покинутий, Нобель бродив по своєму маєтку, з ненавистю оглядаючи роботу паризьких декораторів: "будуар молодої дівчини" від Леже, "кімнату для роздумів" від Пуантро... Через тиждень, не попрощавшись ні з ким, Нобель виїхав до Віденю, де в нього були невеликий будиночок і фабрика.

Альфред замкнувся в лабораторії - він більше нічого не очікував від світу, але нехай світ дізнаається, на що ще здатний Нобель. За короткий термін він розробив модель першого велосипеда з каучуковими шинами, запатентував конструкцію бойових ракет і рецепт виготовлення штучного шовку.

Альфред виходив з будинку тільки на післяобідню прогулянку й у квіткову крамницю - щоранку він купував букет своїх улюблених орхідей і вечорами, сидячи в затишному кріслі, задумливо дивився, як перший промінь сонця, що заходить, падає на ніжні пелюстки. Одна думка не давала йому тепер спокою: кому ж дістанеться гігантський капітал, що був надбаний пекельною працею - а може бути, він заплатив за нього і власним щастям! Братам? Але вони і так не бідують - нафтові копальні Каспію, що належать родині Нобель, приносили фантастичні бариші. Далеким родичам, цим ледарям і дармоїдам, що, як стерв'ятники, тільки й чекають, коли ж мсьє Нобель віддасть кінці? Від подібних думок Альфреда пересмикувало: інститут спадкування він вважав шкідливим і небезпечним винаходом. Гроші треба заробити, тільки тоді можна відчути їхню силу і довідатися про їхню ціну. А якщо вони упали з неба, нічого хорошого не вийде - прикладів тому Нобель за своє життя зустрічав достатньо. І тоді він вирішив створити фонд...

Новий заповіт, складений після довгих роздумів, зробив неймовірний ефект: пустельник знову відчув смак до життя. Адже тепер навіть смерть була йому не страшна: вдячне людство прославить ім'я Нобеля в століттях. Альфред відновив листування зі старими друзями і знову став з'являтися у світських салонах. Однак свою останню любов він зустрів зовсім не там, а... в тій самій квітковій крамниці, де щозранку купував орхідеї.

Знай Нобель, що історія його любові як дві краплі води нагадує сюжет відомого роману Шоу (який, щоправда, вийшов через 16 років після його смерті), він би вжахнувся - доля знову затіяла з ним жорстоку гру. Але двадцятилітня Софі справді скорила його серце.

Спершу були незначущі вітання, потім короткі бесіди, і от вже Альфред знімає для своєї пасії маленький будиночок під Віднем, всерйоз намірившись зробити із Софі жінку своєї мрії. Уроки гарних манер, спільні читання книг; у листах він називав її "моя мила", підписуючи "ваш старий буркуха". Панянка швидко відчула смак: за будиночком у Відні пішла квартира в Парижі, потім - вілла в Бад Ішль, і от уже Софі називає себе в листах "мадам Нобель", а вражені брати влаштовують Альфредові допит із пристрастю: що в тебе з цією дівицею? Альфредові залишається лише розгублено бурмотати: мовляв, я просто допомагаю бідній дівчині. Однак, бігаючи по магазинах у пошуках дорогих дрібничок і модних вбрань, Нобель поступово став усвідомлювати: його роман легко вписується в стародавню приказку про біса в ребро. Він зовсім не мріє провести залишок днів у дурних, безглуздих сварках. Лінь і безпросвітна дурість Софі, яка вочевидь не бажала змінюватися, тепер дратували його не менше, ніж її - нескінченні скарги старого коханця на мігрень і приступи грудної жаби. До того ж доброзичливці постійно нашіптували Нобелю про нескінченні зради пасії. Але Альфред не вірив, відмовлявся вірити в подібну низькість - доти поки "мила" не з'явилася на порозі його кабінету зі звісткою: вона вагітна. Вагітна від драгунського капітана фон Капівара! Софі молила її простити, благословити їхній шлюб і... не позбавляти грошей.

18-літній роман закінчився відразу - Нобель відіслав Софі геть, велівши ніколи більше не з'являтися в його житті (після його смерті Софі продала братам Нобеля 216 любовних листів Альфреда). Він майже перестав їсти, годинами бродив оранжереєю, бурмочучи якусь несусвітність, а ночами стогнав так, що вірні слуги не могли зімкнути очей - у спальню знову уповз могильний холод, і його не вдавалося вигнати навіть найдужчим снодійним. Після однієї такої ночі Нобель у спідньому добрався до кабінету і тремтячою рукою зробив приписку до заповіту, велівши дворецькому відвезти папір до нотаріуса. Через два дні Альфреда Нобеля не стало.

...Сидячи у своєму кабінеті, Арвін Розенблюм терпляче чекав. Роздався стукіт у двері, і на підносі внесли записку. "Бальзамування та інше, про що ми домовлялися, зроблене". Наприкінці стояв підпис сімейного лікаря Нобелів. Арвін задоволено кивнув: тепер воля покійного виконана. Щоб уникнути пересудів він не став звертати увагу спадкоємців на дивному пункті заповіту. Справді, навіщо їм знати, яке останнє бажання Альфреда Нобеля?

Король динаміту, найбагатший з людей бажав, щоб після смерті йому про всяк випадок перерізали вени. Більше за все на світі він боявся бути похованим заживо...

Альфред Нобель

Король динаміту, найбагатший з людей свого часу, талановитий винахідник і бізнесмен. Донині його ім'я є символом успіху.

Михайло Врубель

Великий російський художник. Мистецтво і реальність дивно перемішувалися в долі Михайла Врубеля, і з цього примхливого переплетення народився особливий "врубелівский міф".

Архімед

Автор прекрасних відкриттів, відомий нам з дитинства один з найвидатніших учених людства.

Леся Українка

Поетеса, перекладачка, драматург, що писала двома мовами російською та українською. Авторка драми "Кам'яний хазяїн", п'єси "Блакитна троянда", численних віршів і поем.

перелік історій